Уночі пишу, читаю зранку, одягаюсь і кормлю собаку, з нею кішку, і іду на вулицю, моє місто оживає вуликом…
У дворі собаку випущу, не стримую, як свою вночі невиховану риму я… Сонце світить і напевне посміхається, а війна, неначе пляшка, не кінчається…
Чи то просто доливають суки літрами, і ми п’ємо, і ніяк її не вип’ємо… І крокуєм в синє небо знову синіми, а цей світ внизу лишається із свинями…
У навушниках співає Латексфауна, я наспівую їх пісеньку – проста вона, може дійсно і мені таке забацати, і сховати свої панчі десь за басом тим…
За вікном війна, а я на, а я на цей біт намалюю нам, люю нам пісню най летить…
За вікном війна, а я на, а я хоч на мить, намалюю нам, люю нам мир, в якому ми…
«Хай гримить на полі техніка, тил тримає Полтавська політехніка…» – бубоню під ніс і їду на роботу, де керівник культури, волонтер я і т.д.
Не гвинтівки заряджаємо, а «радіки» і концертами збираємо на квадріки, тепловізори, машини, щоб у голові якось виправдовувати те, що ми живі…
Сонце посміхається, цілуючи устами наші очі, поки хлопців хапає до хмар… тільки воїни не на небі, вони поруч з нами, пам’ятай про це удома, даючи хабар…
І, поети, ми не маємо права мовчати, треба виливати пісню у горло, мов чарку! Хай пече, але беремо свою ноту вище! Думав не грузити, вибачай, знову не вийшло…
За вікном війна, а я на, а я на цей біт намалюю нам, люю нам пісню най летить…
За вікном війна, а я на, а я хоч на мить, намалюю нам, люю нам мир в якому ми...